«ВОЇНИ СВІТЛА» . Нарис учениці 11-Б класу Кирильчук Марії

 

 

 

XXІ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості 

«Об’єднаймося ж, брати мої!»

Номінація «Література»

Нарис 

«ВОЇНИ СВІТЛА» 

 

Робота учениці 11-Б класу

Літинського ліцею-опорного закладу

загальної середньої освіти №2

Літинської селищної ради

Вінницької області

Кирильчук Марії Леонідівни

Дата народження: 04.12.2005р.

Домашня адреса: Літинська ОТГ

Вінницького району Вінницької області

с. Сосни, вулиця Лесі Українки, будинок 31

Учитель української мови та літератури

Омельянчик Ольга Миколаївна

Своє життя поклали на ваги,

І не вагались жодної хвилини.

Злякалися, спинились вороги.

І ми сьогодні маєм - Україну!

Ольга Калина

 

Невтомний мандрівник-час  перегортає ще одну сторінку свого багатотомного фоліанту світу. На порозі 2022 року справжня зима завітала до нас. Іскристо-пухнаста, кришталево-чиста, вона подарувала передчуття свята та віру  в різдвяне диво, одягла в срібло дерева в татовому саду, помережала розсипом діамантів кетяги маминої калини, прив’язала шворочкою диму до неба бабусину хату, завітала й до моєї школи, припорошивши інеєм віконечка у світ… У кожного із нас свій земний шлях, який ми прокладаємо щодня, спочатку ступаючи невпевненими першими кроками на батьківський поріг, потім сміливо ідучи стежками від рідного дому в доросле життя, уливаючись у правічну народну річку Геракліта.

 Щодня мене зустрічає ліцей, радісно відкриває свої двері, запрошує  подорожувати світом наук і знань, мандрувати хитрими лабіринтами схем і формул, осягнути велич історії людства, стати співавтором найкращих творів усіх часів і народів, привідкрити завісу створення всесвіту та навчитися писати сторінки власного  дорослого життя, бо ж , як відомо, коректур не буде.  Так було і того ранку, коли я,  усміхнена, задоволена успішним завершенням навчального семестру,  вражена первозданною чистотою зими, радісно поспішала до школи.  Ураз мій погляд зупинився на меморіальній дошці на фасаді школи: яскраво-червоні гвоздики, присипані іскристим снігом, чомусь видалися гронами калини; не змерзли, не втратили сили, здається, ще більше полум’яніли, як і вогонь любові до України в серці Воїна світла і добра, що подивився на мене зі скам’янілої стели. І страх, і сором, і здивування в ту мить заполонили мене! Це ж він, випускник моєї ж школи, такий ще молодий і веселий, дивиться зараз на мене, на кожного з нас уже із засвітів, ставши борцем небесного легіону.

Пригадався урок літератури, і ті рядки української поетеси Ольги Калини чомусь запам’яталися і зараз  зазвучали зовсім по-іншому, адже вони про таких, як він, цей світлий Янгол, увічнений у граніті: «... Своє життя поклали на ваги, i не вагались жодноï хвилини. Злякалися, спинились вороги. І ми сьогодні маєм – Україну!». Це ж скільки вже лягло опалим цвітом наших хлопчиків, синів і батьків, дівчаток, доньок і матерів на полях національно-визвольних змагань?    Вічна боротьба точиться у нашому рідному краї за права та свободу, незалежність і справедливість, мову і традиції - усе те, що так важливо для нас. Що ж змушувало героїв «життя покласти на ваги», не сумніватись жодної хвилини, заплатити найвищу ціну – життя? Це мудре слово батька й молитва матері, ніжний голос коханої й дитячий сміх, голос незабутих предків – аріїв-атлантів, спадок козацької держави – степової вольности…Україна є! Їй судилося  бути, іти через століття, терзатися на шмаття імперіями зла, горіти в полум’ї воєн, зникати в пащеках голодоморів, тягнутися вкотре до життя – і знову подати в безодню, але щоразу вона, наша Ненька, незборена, нескорена, як неопалима купина, поверталася до життя завдяки їм, мужнім і відважним захисникам, воїнам доброї волі.  «Не важливо, яку ціну ти заплатив: чи поклав своє життя, чи ні, - головне, аби твої муки та старання не зійшли нанівець», –  так думав, мабуть,  кожен українець, доброволець, вояк за власним бажанням, який сміливо, без ніяких сумнівів і розрахунків, кидався в боротьбу за Україну, за її право існувати і бути вільною, незалежною, квітнути та процвітати во славу тих, хто не дожив, не долюбив,  і тих, хто тільки вирушає в дорогу життя.

          Не дивно, що не раз, а сотні разів «злякалися, спинились вороги, і ми сьогодні маєм Україну!».  Історія ж бо нашого краю дивовижна, але така кривава та неоднозначна, яку ми «пишем кров’ю на своїй землі». Чим більше дізнаєшся, тим глибше розумієш, якими муками та болем нам далося те, що маємо зараз. Волелюбні та мирні люди прагнули отримати свободу та незалежність, споконвіку мріючи про них і виборюючи в горнилах битв. Це щось поза межами болю, це стержень і воля до життя. То хто ж такий доброволець? Той, що робить щось за власним бажанням ? Чи під тиском когось або чогось ? Чи, можливо, той, хто в один момент зрозумів своє справжнє призначення на цій землі та добровільно вирішив зробити щось, дійсно, важливе, на що не спроможні інші в силу своєї слабкодухості чи, можливо, з інших причин? Ба більше, я вважаю, що доброволець -  це справжній патріот, особистість, яка свідомо, за покликом свого серця у важливий для нашої країни час стала на захист суверенітету та територіальної цілісності України. За нього найбільше повинна боліти душа кожного з нас, тому що саме Воїн приймає смертельний вогонь на себе, щоб решта жила в мирі та спокої, щоб ми ходили в школу, навчалися, зростали в мирній країні і щоб війна ніколи не увійшла  в наш дім.

Не впевнена, чи могла  б учинити, як вони, адже це ж так складно -  прийняти рішення, від якого залежить твоє майбутнє. Мабуть, я ще не зовсім доросла, щоб це розуміти та більш глибоко проникати в цю тему. Це складно, страшно. Тому так збентежив і досі пече, дивиться в саму душу хлопчина з граніту…

А чи замислювалися ви хоч раз, чи вистачило б вам сміливості піти на фронт не тому, що так потрібно, це ваш обов’язок, наприклад, як військовозобов’язаного або професійного військового, а добровільно, за власним бажанням? Покинути все: сім’ю, друзів, навчання - та в одну мить кардинально змінити свої плани на життя, на майбутнє, бо ти ж не знаєш, що буде завтра: усе закінчиться - і ти повернешся додому в надії на щасливе майбутнє, чи глянеш у вічі смерті і поповниш небесний легіон…Хоча в жодному із випадків уже ніколи нічого не буде, як раніше, адже війна залишає свої болючі сліди назавжди, ранить серця, кидає на цвинтар ілюзій манкуртів і зрадників, обпікає душі всіх, хто не байдужий. Ніхто не знає, як би склалося наше життя і чи була б узагалі Україна без тих, хто взяв зброю до рук, воїнів жертовних і безкорисних, свідомих і сильних духом.

 «Феномен добровольця» - ознака найкращих, іспит на соціальну, національну та духовну зрілість, явище, з давніх-давен притаманне українському народові. Сягнімо глибин сивої історії. Найвідомішим проявом і зразковим  прикладом цієї високої національної риси є Запорізька Січ – перша серйозна воєнізована структура, що складалася із добровольчих батальйонів. Козаки століттями боронили Україну, захищаючи її від загарбників і ворогів. Інший, не менш яскравий приклад, але вже з нової історії нашої країни– легіон Українських Січових стрільців, що теж формувався виключно на добровольчих засадах з благородною метою втілення заповітної мрії про незалежність України. Стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Саме вони своїми невтомними військовими змаганнями возвели величну споруду -  незалежну державу, ім’я якої Західноукраїнська Народна Республіка. Маршем січових стрільців стала пісня Степана Чарнецького та Григорія Труха «Червона калина». Вона й сьогодні звучить актуально, тому що національно-визвольні змагання продовжуються на всіх фронтах: і політичних, і культурних, і воєнних:

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

До війни загони січових стрільців тренувалися, училися поводитися зі зброєю. А коли почалася війна, то в товаристві січових стрільців уже було 7 тисяч осіб. До першої національної військової формації ХХ століття  приймали тільки українців. Рух січових стрільців сприяв підняттю українського національного духу, але в їх лавах загинуло багато освічених людей, які могли б принести велику користь суспільству. Ще 1914 році січовики заявили про незалежність українців і про свій намір боронити соборність української держави. Левко Лепкий, співець і літописець стрілецької слави, в оповіданні «Святий вечір між стрільцями» розповідає, як його побратими проводили Різдво 1916 року, як колядували «Нова радість стала», а сотник подякував за побажання: «Дай, Боже, і вам, хлопці, щасливо рік опровадити, другого Різдва діждати – а нам усім побачити ще Вільну Незалежну Соборну Україну». Не судилося...

           Воїн зі  гранітної стели, навчаючись у школі, звичайно ж, знав і про козаків, і про січових стрільців, учив напам’ять пісню-гімн «Червона калина», можливо, задумувався над тим, чому ж зажурилася Україна та як же її, похилену калину, підняти-розвеселити. Йому судилося докласти власних сил і «віддати життя у важкий час, коли Вітчизна кликала до бою».

     Архіваріус історії – невблаганний час, меле  своїми жорнами далі. Полум’я Другої світової – і знову добровольці першими стали на захист України. Мільйони їх полягло на фронтах війни, вони теж піднімали вже свою калину. Тож українці в усі часи та понад усе на світі цінували свою свободу та гідність. І саме через це нам доводилося воювати часто й багато. Довелося й нині захищати себе від нападників і не допускати інтервенції. Хто б міг лишень подумати, що в третьому тисячолітті українцям доведеться знову брати до рук зброю та відвойовувати та захищати спадок нації.  У 2014-му все повторилося знову...

У ті буремні дні звичайні українці, нащадки козаків і стрільців, прості робітники, службовці, лікарі, учителі, студенти – усі, кому була не байдужа Україна, кинули свої справи, роботу, навчання та вийшли на головний Майдан, щоб висловити свій протест проти антидержавної, антинаціональної, ворожої політики тодішнього недолугого керівництва країни, яке вирішило розвернути колесо новітньої історії назад, упавши в криваві обійми імперії, що зазнала краху ще в 1991 році та ніяк не змогла з цим змиритися. Небесна Сотня поповнила лави вічних борців за волю та незалежність, зустрілися з Богом її відважні сини та доньки, які були «кращі за всіх нас, на захист Неньки встали враз стіною», підняли свою вічну калину – й Україна знову відчула свою приспану силу, безголосі ридання клякнули в грудях, загартовуючи сталь ідейних переконань, шліфуючи силу духу.

А потім зі зброєю в руках  саме вони, добровольці, першими протистояли озброєній до зубів російській армії. Навесні 2014 року була зафіксована рекордна явка у військкомати країни. Люди приходили за покликом серця, не чекали на отримання повістки. Саме завдяки добровольцям, їхній мужності, відданості національним інтересам і щирому патріотизму вдалося зупинити російського агресора, дати змогу мобілізувати сили в тилу й озброїти, відродити армію. Загалом у воєнному конфлікті на Сході нашої країни брали участь майже 40 добровольчих батальйонів. Переважна більшість із них згодом перетворилася на військові частини силових структур. Їхній подвиг урятував країну. Вони пройшли пекло найтяжчих бойових операцій: Широкіне, Іловайськ, Мар’їнка, Донецький аеропорт... Іменами добровольців, що віддали на фронті свої життя, названі вулиці та проспекти українських міст. Як же боляче згадувати ті криваві події мені, у стократ важче тим, хто втратив на цій неоголошеній, гібридній війні своїх рідних. Усе так несправедливо! Стільки років, століть боротися за незалежність, відстоювати своє право на власну історію, щоб у ХХІ столітті знову стояти на межі її можливого повномасштабного знищення та поработіння. Знаєте, це ніби цикл, постійно  створюємо одне й те саме закінчене коло історії, так і не піднявши калину повністю, а якщо й вдається її підхопити, то, на жаль, не можемо втримати. А ще такий смертельний хід подій  схожий на зміну пір року, але може настати лише одна - зима, але не така, яку ми зустріли цьогоріч напередодні різдвяно-новорічних свят, а вічна, що може заморозити калину...  Це складно, боляче й так виснажливо… Ні! У жодному разі! Ми не можемо зрадити всіх тих, хто поліг у праведній боротьбі за волю та незалежність, і тих, хто прийде після нас, їм треба залишити червону калину, і славу, і віру.   

Хоч 2022 рік уже крокує планетою, але наша боротьба триває і не згасає віра в остаточну перемогу. Скільки хлопців молодих, сміливих і надійних уже загинули, відстоюючи власну Батьківщину? Статистика вражає, шокує, лякає, вона гнітить і засмучує, за тисячами цифр – зруйновані мрії, утрачені можливості, ненароджені діти… Кожен із тих, хто загинув,  міг би піти іншим шляхом, більш світлим, успішним, щасливим. Вступити до університету, знайти чудову роботу, збудувати дім, посадити дерево, одружитися, виховати прекрасних доньку й сина, але вони уже зробили свій вибір і не на користь свого спокійно-ситого майбутнього. О, як же вони намагалися підняти калину, повернути україні Україну!

 Полум’яніють гвоздики через різдвяний сніжний віночок. На мене й крізь мене у вічність дивиться Воїн світла, Пантелеймон Рожанський. Він ходив коридорами нашої рідної школи, навчався в тих же класах, що і ми, писав на дошці речення та рівняння, доводив теореми, дружив, допомагав, кохав, мріяв. Пантюша, так усі звали цього красеня, був добрим і чуйним, розумним і відповідальним, самостійним і розважливим. Тож коли почалися буремні події 2013-2014 років, він не зміг спокійно стояти осторонь, спостерігати здалеку, як-то воно – боронити честь і гідність країни та її майбутнє, а разом і своє, бо ж «хто, як не я». Став активним учасником Революції Гідності, неодноразово був на Майдані, пройшов його в загоні «Пекельна бочка», тож не з розмов дізнався, що таке не вагатися, не злякатися, боротися до останнього. Щоб піднялася-вистояла калина-Україна, з самого початку російської інтервенції записався добровольцем до лав національної гвардії. Однак Пантюшу не прийняли до лав цього війська,  аргументуючи тим, що він студент і треба довчитися ще один рік. Інший би погодився, зостався, довчився, гляди ж бо, усе й закінчилося б. Інший, але не він! Рішення прийшло миттєво, коротке й незворушне пояснення батькам «мушу, бо там побратими» - і наш земляк уже на фронті, у пекельному вирі того, чому кілька разів уже змінювали назву – АТО, ООС, російська інтервенція, україно-російська війна. Яке багатолике зло, як же важливо його вчасно розпізнати, випередити, придушити в зародку почуття меншовартості, національний нігілізм, зупинити воєнний, політичний і духовний колабораціонізм. І змогли, якби кожен думав і діяв, як він, Пантелеймон Рожанський, і тисячі інших, хто не злякався і спинив ворога, щоб той не увійшов у батьківську хату знову…

Пригадався «Марш Захисників України», як би я хотіла, щоб ці проникливо-справжні поетичні рядки Ольги Калини стали  для кожного не просто словами, а дороговказом, тримали нас на цьому світі, звучали в серці, як молитва:

Я перед ними стану на коліна,

За них усіх я Богу помолюся!

Хай незалежна стане Україна! -

Цією вірою на світі я держуся!

               І ось уже протягом семи років ми вшановуємо пам’ять земляка, якому назавжди буде лише 21... 5 січня 2015 року – чорний день для батьків героя, для всіх, хто його знав. Разом із 12 побратимами Пантелеймон Рожанський назавжди залишився старшим солдатом небесного легіону Воїнів світла. Похилилася калина, осиротіли батьки й Україна…

             А поки ми усі бігали в передноворічній метушні, у приємних клопотах із одного магазина в інший у пошуках подарунків, традиційного ігристого  та мандаринів на новорічний стіл, у теплій хаті весело прикрашали ялинки, вмикали для настрою гірлянди, радісно очікували дорогих гостей чи вишукано вбиралися на  феєрично-атмосферну вечірку, салютували в небо міріадами зірок ( і це в час, коли в Україні який рік іде війна!),  на фронті сталася непоправна біда, чорне горе увірвалося в дім батьків, ще сильніше похилило калину в останній і перший день року.  Загинуло двоє хлопців, побратимів - Станіслав Богуславський й Ігор Тичина. Такі ще молоді, а одному із них назавжди залишиться 20, а їм би жити й бути, творити та любити… Сміливі, розумні, сильні, безстрашні, безвідмовні та хороші, боролися до останнього, аби ми святкували, влаштовували бенкети, салютами розривали небо, а в цей час війна забирала кращих.

       Життя  ніби колесо фортуни, ти не знаєш, що буде завтра, як і куди воно поверне, по кому битимуть дзвони і скільки ще таких вічних Воїнів залишилося, щоб охороняти наше завтра, щоб піднімати ту калину, що в скорботі за убієнними все нижче хилиться додолу… Чи стане сил, чи не будуть марними зусилля тих, хто пав у нерівній боротьбі смертю героя, оберігаючи наш мирний сон, навчання в теплих і світлих класах, захищаючи наше право на свою мову, історію, віру?

Скільки душ уже загублено, годі рахувати, ми не в змозі щось змінити. Час покаже, що буде далі, але інколи закрадається сумнів, що він нічого доброго не принесе. А так хочеться того мирного неба над головою, а не сірого, похмурого та злого. Я сумую за радісними, веселими моментами, сповненими життям яскравим. Скільки добровольців загинуло на Донбасі? Багато! А скільки потрапило в лікарню та залишилось інвалідами, щоб потім дошкуляв якийсь невіглас своїм грубим «ятебетудинепосилав»? Дуже багато! Яка ж у цьому всьому перспектива, який шлях подальшого розвитку цих карколомних подій? Вирішувати кожному із нас, невпинно дякуючи тим, хто не сумнівався та не схибив:

Ці добровольці -  кращі за всіх нас.

На захист Неньки встали враз стіною

І віддали життя у важкий час,

Коли Вітчизна кликала до бою.

              Тож які вони, українські воїни, ті, хто пройшов довгий шлях від козаків до кіборгів? Змінювалися протягом століть обладунки, зброя, воєнні тактики та стратегії, способи формування бойових угрупувань, але незмінним залишався волелюбний дух, сталева незламність, священна жертовність, які дивують світ і нині. Не раз ми воювали, не раз гартували сталь у боях, кристалізуючи національну ідею та виборюючи соборність. Щиро вірю, що переможемо і цього разу, бо славні справжні Воїни світла і добра були завжди і не перевелися в Україні. Дійсно, ті, хто боровся за нашу державу, «життя поклали на ваги, не вагались жодноï хвилини». І зараз ми перед ними в боргу, пам’ятаймо ціну наших мирних і світлих днів.

              Ось і закінчився наш останній у році навчальний день у школі. У всіх був піднесений передноворічний настрій, передчуття свята охопило всіх, навперебій ділилися планами на канікули та на майбутнє. А чи прийде воно, чи не схопить країну  у свої смерті подібні обійми ласий до нашої калини північно-східний сусід? А чи буде кому вслід за козаками, січовими стрільцями, сучасними добровольцями-незламними кіборгами заспівати «Нова радість стала», підняти калину, побачити ще Вільну Незалежну Соборну Україну?

      Коли ми вийшли з ліцею, просвітліло засмучене, розхристане, неспокійне небо, посміхнулося через темні густі хмари напрочуд яскраве сонце,  проміння падало на землю, щедро розсипаючи діамантами холодні жаринки. Згадавши ранкову історію з камінним докором, я боязко  поглянула на пам’ятну дошку. У цей час пустотливий пломінчик упав на гранітну стелу – і він, мужній і справжній захисник, легіонер небесного полку, ніби посміхнувся, ледь помітно, лише кутиками губ, а очі ніби потеплішали, погляд уже не лякав, а навпаки, уселяв надію, що все буде добре, що війна обов’язково закінчиться нашою повною перемогою. Ви тільки живіть і творіть, ніколи не ставайте на коліна та не здавайтеся, «борітеся – поборете». Допоки є Добровольці, ці Воїни світла і правди, допоки світить сонце, цвістиме калина, житиме Україна!