Розвиток мовлення. Написання фанфіків на основі повісті «Шпага Славка Беркути»

Фанфік, або фенфік (від англ.fan ‒ шанувальник і fiction ‒ художня література), — текст, у якому використано ідеї, сюжет або (та) персонажі оригінального твору (здебільшого літературного або кінематографічного).

Літературні фанфіки представлені у вигляді оповідань, повістей, романів, віршів, п’єс. Питання, чи можна вважати фанфік жанром художньої літератури, досі перебуває у стані обговорення, зате жанром масової літератури його визнають одностайно. 

Дорогі читачі, до вашої уваги фанфік учениці 9-А класу Балинської Катерини  до повісті Ніни Бічуї "Шпага Славка Беркути".

    У дітей усе , як у дорослих – як не навпаки думали самі дорослі , але ж і вони можуть вміло поводитись як діти.

   І хто зна відколи та дорослість починається… З першого кроку , сльози чи поту , з першого усвідомленого слова , з вчинку – себто з відповідальності за прояв своєї волі у житті своєму та інших людей. А вона плете дивні потаємні мережива , і лише насправді доросла людина відчує , збагне , що жодне слово і жодний учинок не минає беззворотньо , подібно до хвилин життя , а навпаки – залишається жити ніби вічно і давати несподівані , не одразу і не всім зрозумілі плоди. І хоча древні мудреці стверджували , що немає у світі нічого нового , і все , що трапляється , уже було раніше , але саме так з`являється у світ нове добро і нове зло – через  людську волю.

   Лілі носила білі рукавички. Так , ними вона хотіла відокремитись від бруду життя , яке хотіло здаватися їй ліпше театральною виставою , але більше їй хотілося відбілити хоч трохи цього бруду – така в неї вдача , бо в кожного вона своя.

   Славко носив шпагу. Невже не вільний він був до зброї , попри  батьківські перестороги? Авжеж , був. Але сталося так , що зламана шпага опинилася страшнішою зброєю за ціпу , коли він поранив нею беззахисного Юлька. Поранив , бо хотів так зробити , така була його воля – ось де зброя! Але ще страшнішою обернулася для Славка захована у бандуру , коли він блукав із нею через плече засніженими вулицями і не наважувався показатися на очі ні мамі , ні тренеру Андрію Степановичу. В той час у шпазі жила його , Славкова совість. І ходив він одинокий , як нічний ліхтар на Юльковому малюнку , і шпага була його тінню.

   Юлько  малював , і гарно малював , але якось несамовито. Так , Славко був гордий , а Юлько – він сам собі був найбільшою цінністю. Така була його успадкована вдача , прикре придане на сватанні дорослого життя , у яке він вступив одразу злочинцем , хоч і не прагнув ним бути , і насправді не був ним. Але сам учинок вже несе в собі наслідки , подібно до насіння , що несе майбутні плоди.

   Отак і живемо , сіючи. Дорослий той , хто це розуміє.