ХІХ Всеукраїнський конкурс учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!».

«Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю,
народ – нацією, країна – державою!»
М. Грушевський

Робота учениці 11-А класу

Літинської середньої загальноосвітньої

 школи І-ІІІ ступенів №2

Літинського району Вінницької області

Лазаренко Каріни Володимирівни

Учитель української мови та літератури

Омельянчик Ольга Миколаївна

                                                                           Маленький Робін Гуд

Надворі осінь. Холодна, хмарна, жорстока. Вона не йде на компроміси і не щадить нікого. Наче зла королева, зриває з дерев листя, не залишаючи жодного. Віє холодом з різних кутків, ніби, закриває в крижаній пастці.

Йшов дощ. Краплі падали на землю, створюючи тихеньку мелодію. Асфальт покрився маленькими плямками. А згодом на ньому взагалі не залишилось сухого місця. Небо затягнули чорні хмари, ніби вони зійшлися у кривавому бою. Було видно їх стріли, які літали небесами фіолетовими лініями блискавки. Розбушувався грім. Він гарчав на землю, сварячи її все більше і більше. Туман захопив усе навколо. Не було видно абсолютно нічого. Тільки виднілися дахи височезних будинків і ще намагалися змагатися з їдким димом яскраві ліхтарі. Але навіть вони не в силах протистояти, згаснули вмить.

Під величезним дубом, який чомусь виріс прямо біля чиєїсь могили, скрутившись клубочком, спав хлопчик. Бодай тут він знайде трохи спокою. Хоча б тут йому вдасться виспатись. Крізь широке, густе дубове листя ще пробиралися холодні краплі дощу, який лив, наче з відра, і падали на його брудне обличчя. Заховавши голову під рукав свого дірявого кожушка, Василько провалився у сон. Йому було байдуже на зливу і на холод, до якого він давно вже звик, аби тільки поспати, аби тільки ніхто його  не знайшов.

Старші хлопці звали безхатька у стару розвалену школу грати у квача, але він добре знає, що там відбуватиметься, як його будуть змушувати курити по 4 цигарки одразу, як зірвуть із нього шапку й кидатимуть один одному, наче м’яч , а він буде ганяти за ними, як песик. Такі ігри йому вже набридли. Йому взагалі вже все набридло. І його боягузлива натура, і незрозумілі страхи, і порожній шлунок, і холодна постіль у покинутому будинку, і все його життя. Чому він не високий сміливий хлопець, який може постояти за себе у будь-якій ситуації? Чому він не має настільки хоробре нутро, аби виписати прочуханки кожному, хто з нього знущається? Чому тай чому… Дуже багато питань у маленькій голові, але жодної відповіді не знайдеться.

Завиває вітер, а з ним у парі і вуличні пси, які ганяють містом, нікому не потрібні, як і сам Василько.

Він – безхатько. До нього нікому немає діла. Він бідний. Без батьків, грошей, хоробрості. Бодай якби був мужнім, можливо, усе б було інакше. Бо найбільше багатство людини – сміливість. А він – звичайний боягузливий малий дурбелик. Нічого у своєму житті не досягнув. І навіть не намагається. А навіщо? Він – ніхто.

Тихенька мелодія дощу перетворилася у справжній оркестр, який, здавалося набирає гучності з кожною хвилиною. Стало ще холодніше. Його худорляву спину охопив такий холод, що хлопчик не міг навіть поворухнутись. Зуби почали цокотіти, руки тремтіли, а він ще намагався зігріти їх у карманах, у яких лежало декілька шматочків сухого чорного хліба, що він підібрав його із землі. Мокрий, наче щойно вийшов із річки, хлопчик лежав під дубом, покинутий всіма і забутий Господом. Це так несправедливо. Маленька дитина повинна спати на кладовищі, аби його тільки ніхто не зачіпав.

Раптом, чи то від крижаного подиху вітру, чи то від страшного сну, хлопчик зірвався з місця. Йому  на мить здалося, що по його нозі хтось провів гарячими пальцями. Він встав на ноги, роздивився навколо. Але нікого не було навіть близько. Напевно просто примарилося. Над могилами висіли клубочки сірого диму, які лякали його до смерті. Щоб більше того жахіття не бачити, він вмостився на другий бік, бо той, на якому спав до цього, почав боліти, заплющив очі і тихесенько лежав.

Але, мабуть, не судилося. У якусь мить він відчув на своєму плечі вже не пальці, а цілу руку, наче хтось сперся на нього після важкої подорожі. Його тіло затремтіло від страху. Зажмуривши очі ще дужче, Василь намагався заснути, але ніяк не вдавалося. Невже зараз він зустріне свою смерть? Невже це кінець? « Я ще такий маленький…», подумав хлопчик. Але, якщо така його доля, то хоча б « чорну бабу» він зустріне по-хороброму.

-     Що тобі потрібно?,- крикнув хлопець, розплющивши очі.

Але перед ним стояла зовсім не жінка. То був чоловік. Невисокий на зріст, плечистий і з добрими очима.

-     Злякався?,- запитав незнайомець.

-     Так,- опустивши очі від сорому,  тихенько відповів безхатько.

Чоловік підняв його із землі і , узявши на руки малого, кудись попрямував. У Василька не було навіть сил що-не-будь говорити чи протистояти. Він просто віддався долі, без слів.

Ранок. Дощ вщухнув. Свіже повітря гуляло кладовищем у парі з ледь-ледь помітним туманом, який вже майже осів на землю. Схоже небо відчуло провину й випустило на свої простори сонце. Ніби, вибачається за вчорашню зливу.

Безхатько розплющив очі, уже з надією про те, що той чоловік з’явився просто в його сні. Але він  сидів біля нього. Справжній…

-     Мене Васильком звуть. Хлопці кажуть на мене « Замурзало». А вас як матуся назвала?

-     Устимом,- посміхнувся чоловік. – Ось це мій дім, - показав рукою на невелику могилу. На дошці написано «Устим Кармалюк».

-     Дім?-здивувався хлопчик. – Ви живите у ямі? Там холодно і темно. Невже вам не страшно?

-     Який  страх, хлопче. Немає у світі ніякого страху. А ти сам, у таку зливу спав на кладовищі. Відважний.

-     Боягуз я, дядьку. Звичайний боягуз… А ви, виходить, мертвий?

-     Мертвий. Місце тут страшне. Тут люди після смерті живуть. Але душі людські – вічні.

-     А ви як світ покинули?

-     Мене, маленький, один пан вбив?

-     Пан?

-     Шляхтич Рутковський. Він мене застрелив. Та ще як…Срібним ґудзиком. Вони знаєш, що, Васильку, казали, ніби я якийсь чаклун. Отак  добрих людей відьмаками називають, чаклунами, розбійниками. Диво для них добряки.

Та я на своєму стояв. Хотів допомогти кожному. Чим міг допомагав. На злочин ішов. А як без злочину, скажи, коли життя таке несправедливе? Одному золото, срібло, а іншому й куска хліба не дісталось. То що я тепер злочинець який?

-     У вас очі добрі. Я це одразу побачив. Таких очей раніше навіть не зустрічав. . А злочинці за гратами сидять, а ви от тутечки, ходите вільні.

-     А я був там. Був. Та тільки втікав завжди. А що мав робити? Чекати, допоки вб’ють мене? А люди, а народ простий, далі у злиднях?

Мене зараз героєм називають. Он як! А тоді… Грабіжник! Злочинець! За грати!

-     Устиме, а ви чому мені це все розповідаєте? Я ж звичайний бідняк, а ви он яка людина!

-     А я не розділяю живих. У мене немає тих, кому можна відкрити душу та розказати, що болить і тих, кому ні. Я, коли був ще живий, намагався до людей донести, що не повинно бути у світі нашому багатих і бідних. Усі мають бути рівними! У голову дурним вбивав, що не правильно, як один трудиться до  крові, а інший лише лопатою гроші гребти  вміє!

-     А ви людям як допомагали?

-     Я кріпаком називався. Був розумним чоловіком. Знав мову не одну. Крім своєї рідної української ще польську та російську. Були у нас пани. Жорстокі люди. До грошей жадні. За копійку можуть вбити. А я непокірний був, собою керувати не дозволяв. За це мене мій перший пан Пігловський віддав до царської армії на 25 років! Уявляєш? Але звідти я також утік.

Так от не любив я тих нелюдів. Я перестріну якого десь у лісі, гроші забрав, тай людям роздав. Щоб діти їх не плакали. Та мене розбійником називали. За що? За те що повстанським рухом керував проти дворянства?  То вони ж простих пересічних за людей не рахували.

-     Сміливий ви, Устиме. Справжній герой!

-     Сміливим бути не страшно.

-     А я от, взагалі не маю того стержня в собі. Усього боюсь, наче та кішка води. Хлопці старші завжди мені казали, що я поводжуся, ніби дівка. Ляклива, плаксива дівчинка. Я і сам це розумію. Але що ж можу зробити, коли мені страшно? Куди той страх подіти? Не заховаю ж його в кишеню, та й і кишені у мене діряві, він звідти втече і знову до мене вчепиться.

-     Знаєш, що я тобі скажу, хлопче…, - обійняв Кармалюк дитячі плечі.-  У нашому світі бути відважним – справжній подвиг. Не знаю, але я ніколи нічого не боявся. Просто не думав. Робив те, що казало мені серце. От знаєш, кажуть, що варто бути хоробрим серцем. Цей вислів не дурний вигадав.

-     От не вірю я, що ви прямо таки нічого у своєму житті не боялися,- посміхнувся хлопчик.  загрозу. Напевно через те і боявся. Але коли у панів крав гроші, ні, нічого не тремтіло всередині, коли віддавав чужі гроші біднякам, нічого в душі не йокало. Просто не думав я про наслідки. Робив і все. Ось і страху не було коли взятися. Бо завжди у мене думки були інші.

У цей момент Устим замовк.

Наче різко йому забракувало слів. Не знає вже що й сказати.

Враз на Василькове обличчя десь зверху впала маленька  краплинка. Він спочатку нічого не зрозумів. Але через декілька секунд впала ще одна, потім дві, три, десять, а згодом хтось наче виляв на нього відро крижаної води. Стало темно, ніби на землю впала ніч, хоч на вулиці був ранок. Він заплющив очі, бо вода заливала його лице. А коли розплющив, то побачив себе, лежачого під тим самим великим дубом, знову йшов дощ, гарчав грім і ніякого Устима Кармалюка поруч не було. То виходить це все був просто сон?

Але ж він повірив в те, що усе це по-справжньому. Йому потрібно тікати з цього місця. Чим далі, тим краще. Якась чортівня. Васильку вже було все одно на зливу і на завивання тих псів, від яких мороз по шкірі. Він, зціпивши зуби, зжавши долоні в кулаки, піднявся з місця і чкурнув геть.  Навіть не бачив дороги, просто біг, аби лише втекти з кладовища. Аби лише знову нікого не зустріти.

Недовго думаючи, хлопчик пішов у той покинутий будинок, де поселився пів року тому. Нічого, що тут холодно, і матрац давно вже перетворився у якесь ганчір’я, головне, що тут його ніхто ніколи не знайде. Спати він вже не міг, просто лежав на спині, сховавши руки під кожушок і дивився у стелю, яка ще залишається цілою, без дірок.

-     А може Устим явився мені не просто так? Точно! Це знак! Я маю послухати його і нарешті стати сміливим хлопчиком. Я стану! Стану таким мужнім, що більше ніхто не посміє сказати мені і словечка кривого, і ніхто мене більше не вдарить і не образить. Завтра же піду до хлопців і скажу їм аби більше мене зачіпали!, - на цих словах безхатько провалився в сон.

Ранок. Сьогодні маленький хлопчик розпочне свою велику історію. Він прокинувся ще пів години тому, поїв трохи хліба, який лежав захований під матрацом, умився водою, що вчора набралась у відро, яке стояло надворі  і попрямував на вулицю. Зараз він зустріне отих дурних нечепур і покаже їм, яким став сміливим. Зараз хлопець усе їм доведе! 

Довга стежка вела хлопчину прямо до тієї розваленої школи, де завжди збираються діти усього Летичева. Але біля хлібного ларька він побачив гарно одягнутого чоловіка. Він добре його знав. Це Вольєв – місцевий багатій. У нього стільки є грошей, що напевно нікому й не снилось таке багатство. Але ж він такий скупий, що й копійки нікому не дасть. Одного разу Василь два дні нічого не їв, бо не було де взяти, надворі лютувала зима. Хлопчик не знав до кого йти, тому вирішив попросити у дядька Петра ( Вольєва) всього одненьку булочку, бо той виходив з магазину з двома пакетами. Та він лише гаркнув на безхатька, убивши його презирливим поглядом. У цю мить, коли Замурзало згадав цю історію, він подумав про Кармалюка. Може йому варто спробувати зробити так, як Устим, тим паче, що допомогти є кому, бо на краєчку вулиці живе бабуся Ганна, яку покинули діти два роки тому і поїхали за кордон. Вони обіцяли допомагати старенькій, але напевно просто про неї забули і зараз вона, мусить виживати на мізерну пенсію. Так! Він має їй допомогти. Тихенько, спокійно, аби ніхто нічого не запідозрив, Василь підійшов до Петра.

-     Ти чого крутишся біля мене?,- одразу буркнув чоловік. Та маленький промовчав.

Побачивши в кармані брюк багатія декілька купюр, хлопчик підійшов ближче. Красти він буде вперше, але ж це заради блага. А Вольєв не збідніє. «  Я лише декілька десяточок візьму.», подумав малий. Притулившись прямо до ніг чоловіка, він непомітно доторкнувся до краєчка карману, із якого гроші ледь не випадали. Поки той говорив з новою молоденькою продавщицею, двома пальцями Василько витягнув гривень 40 і швиденько пішов геть. Головне не повертати голову назад.

Зайшовши до магазину, не довго думаючи, безхатько попросив продати йому буханку білого хліба й пляшку молока. Іванна Вікторівна( продавщиця) одразу запитала звідки гроші. Хлопчик збрехав, що заробив, пофарбувавши паркан якомусь дядьку. Поклавши продукти в пакет, він попрямував до бабусі. Невеличкий подарунок, але вона точно йому зрадіє. Та маленький не встояв перед спокусою і відломив собі  скибочку білесенького свіжого хлібчика, принюхався до нього, наче до флакону якихось гарних парфумів і поклав до кишені штанів.

І справді Ганна дуже зраділа такому приємного сюрпризу, навіть напоїла Замурзала своїм чаєм із травами.  І той задоволений, настроївшись, пішов у бій з хлопцями.

Він ішов, наче який лицар, ні про що не думав, лише про те, як здивуються ті хлопчаки. І от він бачить одного з них.

Марко- це, так сказати, ватажок їхньої банди. Грозний, злий і дуже сильний. Василько боявся його завжди. Навіть не дивився в сторону того хлопця, аби не накликати на себе біди. А зараз… Невже він це зробить? Невже зможе?

-     Гей, ти!,- навіть не зрозумівши нічого, крикнув Василь, ніби проти своєї волі. Марко повернув голову прямо до нього.

-     Ти що наплутав щось? Ти до кого рота відкрив?,- насупився той.

-     А ти не розділяй людей на класи! Я що гірший тебе?

-     Ти де сміливості набрався? , - засміявся.

-     Сміливим бути не страшно…,- стишив голос безхатько.

-     Ти що там буркочеш?,-  підійшов до малого Грозний.

-     Я кажу, що сміливим бути не страшно!,- крикнув йому в лице Василько.

-     Ти де такої дурні набрався?,- їдкою усмішкою промовив хлопець.

-     Ти знаєш Устима Кармалюка?

-     Навіщо мені його знати…

-     Так от… він казав, що сила людини у її доброті. Не в тому, що вона може взяти верх над іншим і не в тому, який статус займає, а саме у серці. У доброму серці.

-     Ти хочеш сказати, що своїм мізерним добрим сердечком ти зможеш побороти мій величезний сильний кулак?

-     Так. Ти навіть не уявляєш скільки сили у мене всередині, а те, що  я маленький ззовні, не означає, що над ді мною можна знущатись! Я також людина! Зрозумів?,- кричав Замурзало, дивлячись прямо в очі своєму страху. Його погляд був таким мужнім, таким незламним, що Маркові навіть забракло слів що-не-будь сказати у відповідь.

-     Усе-усе, досить…,- сказав він трохи тихіше. – Ти міг би одразу сказати нам, аби ми тебе не чіпали. Ти знаєш, що хлопче, ми зараз гуляти йдемо, ти приєднуйся до нас, я все зрозумів і хлопцям також скажу. Ти й справді відважний.,- усміхнувся ватажок і обійняв Василькові плечі.

Це було так просто. Значить Кармалюк був правий. Василько відмовся йти на прогулянку. Тому що мав важливіші справи. І зараз, відчуваючи себе не тільки просто хоробрим хлопчиком, а й справжнім Робін Гудом, він йде у свій розвалений будинок, де буде думати над тим, як допомагати людям, які того потребують.

Пройшло декілька місяців. Маленький Василько став великим героєм у своєму місті. За допомогою крадіжки, він допоміг лише один раз, але зрозумів, що все-таки є інші способи. Зараз він допомагає кожному, хто просить у нього помочі.  Кому піднесе води до хати, кому дрова порубає, кому пакети додому донесе. Справжній герой! Нехай Устим Якович Кармалюк прийшов до нього уві сні, але багато чого заніс йому в голову. Неважливо якими діями людина творить добро, головне, що вона   це робить із чистими намірами. І взагалі байдуже, який статус вона займає у суспільстві. Багата вона, чи бідна, як церковна миша. Добро не обирає хазяїнів.

 Хоч Кармалюк зробив у своєму житті багато злочинів, але, думаю, вони всі мають бути прощені за рахунок його добрих діянь. Не варто забувати про те, що сильна людина – це добра людина. Сила у сміливості. А сміливим бути не страшно.