Еволюція жіночого образу в творах Тараса Григоровича Шевченка
ЛІТИНСЬКА СЗШ І-ІІІ
СТ №2
на тему:
ЕВОЛЮЦІЯ ЖІНОЧОГО ОБРАЗУ
В ТВОРАХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Перевірила:
вчитель Омельянчик Ольга Миколаївна
Виконала:
учениця 9-А класу
Мельничук О.О.
Літин 2020
ЗМІСТ
ВСТУП
1. Образи скривджених долею в закріпаченому суспільстві
жінок
2.Жіночі долі у творчості Т.Г.Шевченка.
«Катерина», «Наймичка», «Марія»
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Сучасну
українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого
українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську
літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше
проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських
письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм.
Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори
найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.[1]
Через
усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та
її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і
художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному
суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час
плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь.
Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді
незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього
з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця
положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах
виросли", та в яких "у наймах коси побіліли".[2] Доля жінки у
кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із
перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив
про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених
жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма",
"Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя[1]
1. Образи
скривджених долею в закріпаченому суспільстві жінок
Самопожертва
— це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо
хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею
син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує
підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби
хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною
дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова
тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема
"Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно,
удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити
щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна
жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає
тут синонімом горя.[8]
УтворчостіТ. ШевченкаУкраїнанайтрагічнішепостаєвобразахжінок, передусімскривдженихдолеювзакріпаченомусуспільстві: цеселянки-кріпачки, івдови, ісироти, іпокритки. Одним із таких творів є
мініатюра-образок«Сон» («На панщині пшеницю жала...»), написана в 1858 р. в
Петербурзі. Цей вірш присвячений Марку Вовчку, авторці збірки «Народні
оповідання», талантом якої захоплювався Т. Шевченко.
В
основі сюжету — протилежності: воля — неволя, дійсність — сон героїні (мрія),
реальний нелюдський життєвий лад — омріяний народний суспільний ідеал. Отже, в
образку жорстока реальність протиставляється мрії, що здійснюється лише в сні.
Емоційне піднесення в зображенні сну забезпечується зростаючою ритмікою вірша,
емоційною лексикою, адже героїня переживає щастя:
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі...
Життєствердні
світлі інтонації (нагнітання однорідних членів речення — епітетів з позитивною
оцінкою: уродливий, багатий, не одинокий, а жонатий) перериває пробудження й
повернення в сумну реальність:
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
Цікаво,
що автор не дає ніякої оцінки зображуваному — вона читається в інтонаціях і
тональності вірша, у контрасті дійсності й мрії. Тема суворої прози
підневільної виснажливої праці, мовчазного відчаю та безнадії і водночас
змалювання радісного ідеалу щасливої та вільної селянської родини широко
висвітлена не тільки в поетичній творчості Т. Шевченка, а й у малярстві:
«Селянська родина», «На пасіці», «Свята родина» та ін.[4]
«У нашім раї на
землі...»
Вірш
«У нашім раї на землі...» написаний у 1849 р., у період перебування поета в
засланні. У творі зображено дві типові долі матері-кріпачки: матері, яка
народила дитину в шлюбі, і матері-покритки. Обидві долі трагічні. Першу матір,
яка милується своєю дитиною, не може нею нарадуватися, чекає сумна й тяжка
доля, адже в умовах кріпацтва годі сподіватися на добре життя: жінка втрачає
дітей, які «розійшлись на заробітки, в москалі». Вона залишається сама в
холодній зимовій хаті, яку нікому витопити. А як світло й урочисто починалася
поезія — з перших же рядків в уяві виникає образ Божої Матері із дитиною на
руках:
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Отже,
тональність вірша змінюється: від урочистої й теплої на початку — до сумної в
середині й трагічної в кінці. У другій частині вірша в образі покритки автор
зображує покріпачену, пригноблену Україну (пригадайте подібні жахливі картини в
поемі «Сон» («У всякого своя доля...»): «То покритка попідтинню // 3 байстрям
шкандибає, // Батько й мати одцурались // И чужі не приймають!»):
І будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила...
Про
зображення знедоленої жінки в Шевченкових поезіях так писав М. Рильський:
«Такого полум'яного материнства... і такої жіночої муки не знайти, мабуть, у
жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу й
найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері».[5]
2.
Жіночі
долі у творчості Т.Г.Шевченка. «Катерина», «Наймичка», «Марія»
У
своїх творах Т. Шевченко, як ми вже з'ясували, зображує Україну в образі жінки.
Поет усвідомлював, що Бог зможе порятувати те суспільство, яке духовно зростає.
Так зростає, еволюціонує жінка в поемах «Катерина» (1838), «Наймичка» (1845) і
«Марія» (1859). Зверніть увагу на слово еволюціонує, воно означає передусім
удосконалення. Поеми написані в різні етапи творчості, тож у них по-різному
втілено й жіночі долі: романтично в поемі «Катерина», реалістично-побутово в
«Наймичці», із символічним узагальненням — у поемі «Марія».[1]
Одним
із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему
"Катерина". Упоемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного
суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до
дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко
розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина
виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться
просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають
перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини.
Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то
принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до
сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину
від ганьби. Поему «Катерина» Т. Шевченко написав у двадцятичотирьохрічному
віці, отже, життєвий досвід поета був не такий і великий, проте у творі
відчувається рука вже досвідченого майстра й людини. Образ жінки-кріпачки
поетові був близький і трагічний: багатостраждальною була доля його матері, яку
«у могилу нужда та праця положила», і рідних сестер, у яких «у наймах коси
побіліли».[1]
Загалом, ця поема розповідає про
трагічну долю покритки й дитини-безбатченка в умовах кріпосного суспільства, у
якому норми народної моралі були надто жорстокі. Відомо, як у той час ставилися
до матерів, які народжували позашлюбних дітей: їх цуралися навіть батьки. Однак
не Шевченко — він не тільки не цурається зганьблених жінок, а стає на їхній
захист.
Катерина
продовжує любити свого офіцера-кривдника, до останньої миті плекає надію на те,
що в нім переможе людяність:
«Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?»
Та до його... За стремена...
У
відповідь на теплі слова, у яких немає й тіні докору, лунає навіть не
жорстокість, а приниження й огида:
«Дура,
отвяжися!
Возьмите
прочь безумную!»
У
розпачі Катерина скоює страшний гріх — накладає на себе руки, порушивши волю
Всевишнього, і до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських
інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й докори наадресу нещасної
жінки, навпаки — Шевченко її, грішну, жаліє.[6]
Ближче
до Бога стоїть покритка Ганна — головна героїня поеми «Наймичка», вона
знаходить у собі сили все життя долати страшенні муки, не спокушається до
самогубства, а підкоряється Божій волі. Ганна підкидає свого позашлюбного сина
бездітним заможним селянам і через рік проситься до них у найми, аби бути поруч
зі своїм сином, який стає в поемі змістом її життя. Трагедія Ганни передусім у
тому, що вона мусить приховувати свої почуття від рідного сина, а отже,
наймичка позбавлена справжнього материнського щастя. Така неординарна
психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити образ
нещасної жінки, глибину трагізму її життя, духовну велич її натури. Вершину
страждань Ганни зображено в останньому розділі поеми: наймичка страшенно
боїться померти, не дочекавшись сина з чумакування в далеких краях.
І
все ж таки довготерпелива Ганна дістає винагороду — вона дочекалася сина Марка
й розкрила йому таємницю свого життя:
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати».
Та й замовкла...[3]
Про
еволюцію образу жінки-матері так сказав Б. Лепкий: «"Наймичка" — це
ніби старша сестра "Катерини", яка свій гріх спокутує не під льодом,
а в тихій, святій самопожертві. Апофеоз материнської любові, один із
найгарніших малюнків української жінки, твір, писаний у євангельському настрої,
без злості, злоби, без усякого людського гріха. Архітвір ...»[9]
Ще
ближче до Всевишнього стоїть головна героїня поеми Т. Шевченка «Марія». У цьому
творі на матеріалі біблійної міфології осмислено такі проблеми людського буття,
як духовність людини, сенс її життя, який полягає в любові до людей, служіння
всім стражденним.
Головне
джерело поеми — євангельська легенда про Марію, Йосифа та Ісуса. Тарас Шевченко
уникає зображення суто містичних сюжетів, замінюючи їх реалістичними подіями.
На думку поета, саме мати — головна вихователька й учителька добра й любові до
людей — це її життєве покликання. Так зображено Марію — ідеальну, але
стражденну матір, через те, що вона — покритка, яку Йосип, по-батьківськи
люблячи, урятував від побиття камінням, одружившись із нею. Тут варто
процитувати слова І. Франка про ідеал жінки-матері: «Не знаю в літературі
всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері,
як се вчинив Шевченко... Не посвячення своєї людської індивідуальності для
мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя,
переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службі високій і
піднеслій ідеї — добра загалу, добра людськості — то ідеал жінки, який полишив
нам у спадщині Шевченко.
Тож
не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім,
велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко вважав
ділом жінки, — Марії, Матері Ісусової».
Після
розп'яття Ісуса Марія в болях і скорботі знаходить сили надихнути апостолів;
слабка й змучена, вона не втрачає віри й, підхопивши добро, не дає його
зупинити — сприяє порятунку людства, яке вбило її дитину, отже, покритка стає
Покровою — захисницею стражденного світу.
Образи
синів у поемах символізують майбутнє: Катерина зреклася добра, довіреного їй
Всевишнім, Ганна рятує й виховує свого сина, а Марія не тільки рятує своє дитя,
а й виховує його і навіть підхоплює справу сина після загибелі, тобто продовжує
творити духовне добро для нас і майбутніх поколінь[7].
ВИСНОВКИ
Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його
творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі.
Однією з центральних тем його поетичних і художніх творів
є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві.
Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом
жінкам-матерям у творчості Кобзаря.
У творчості Т. Шевченка Україна найтрагічніше постає в
образах жінок, передусім скривджених долею в закріпаченому суспільстві: це
селянки-кріпачки, і вдови, і сироти, і покритки.
Про зображення знедоленої жінки в Шевченкових поезіях так
писав М. Рильський: «Такого полум'яного материнства... і такої жіночої муки не
знайти, мабуть, у жодного з поетів світу.
У своїх творах Т. Шевченко, як ми вже з'ясували, зображує
Україну в образі жінки.
На думку поета, саме мати — головна вихователька й
учителька добра й любові до людей — це її життєве покликання.
Про
еволюцію образу жінки-матері так сказав Б. Лепкий: «"Наймичка" — це
ніби старша сестра "Катерини", яка свій гріх спокутує не під льодом,
а в тихій, святій самопожертві.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
Коментарі
Дописати коментар