Літературний конкурс до 100-річчя Літинської трагедії. Новела «Душа»






Новела «Душа»


                                                                                        Робота учениці 10-А класу
Літинської середньої загальноосвітньої
 школи І-ІІІ ступенів №2
Літинського району Вінницької області
Лазаренко Каріни Володимирівни
Дата народження: 26.03.2003 рік.
Домашня адреса: Літинський район,
с.Селище, вулиця Коцюбинського, будинок 6/а.
Учитель української мови та літератури
Омельянчик Ольга Миколаївна

Доки лани купаються у червоних намистинах сонця, що воно загубило їх, як виходило з-за сивих хмар, пташки маленькими цятками літають безкрайніми небесними лабіринтами. Не видно їхніх крил, ніби витають у повітрі хоробрими духами. Серед тихого поля, де лише зароджується щось гарне, стоїть самотня верба. Вона така мужня, наче самотня мати, яка годує своїх дітей тяжкою працею. Видно, що їй боляче, бачать люди, як сльози стікають гілками, але все одно не подає навіть виду. Горда вона, горда…Розпустили руки свої до небес сосни. Тонкої натури, але прості на вроду, стоять вони, ніби натягнуті струни серед густого лісу, закриваючи його  від злого слова. Тут не потрібно довгих розмов, лише очі побачать всю істинну суть.
 Мені любо глянуть, як Літин процвітає, купаючись у чистій любові своїх дітей. Куди не повернеш голову, всюди прекрасно. З одного боку ліси, такі, що в них потонути можна своїм поглядом, загубитись, потрапити в дивний вимір, а з іншого – поля, ті , що не мають ні краю , ані зворотів зайвих. У них вже не загубишся, ні, чисті вони, наче ріка . Стоїш десь на травичці, а  вона, ніби дзеркало, відображення твоє показує. Де не посієш зерня уваги, всюди себе бачиш. Власні намагання, турботи та радості.
Чутно пряний запах, від якого іноді голова паморочиться, він літає в кожному подиху, у кожній малесенькій, піднятій вітром догори піщинці. Тут просто прекрасно…
Прямо зараз я відчуваю найменший звук, що гостює десь неподалік, чи, може, зовсім близько. Ви, мабуть, і самі не знаєте, як то гарно, коли бджола працює. Така дрібненька літає ще меншими крильцями, яких мені навіть не видно, з квітки на квітку, від одного поля до іншого. Я й сам відчуваю себе тією бджолою. Справді. Ходив би так лісами, садами, лише б робота якась була, лише б в ній потонути й забути, як звати мене.

Вільною птахою літати,
вити вовком, що один
зміг всю зграю покарати,
ніби королівський син.
Як метелик грає
у квітковому саду,
так моя душа співає,
й серце в дудку «ду-ду-ду».
Немає турбот, немає набридливих думок, що душу крають, лише вона –  чиста, цнотлива природа . Ось у кого зараз живе моє серце, у ній відпочиває, їй розповідає казку.
Та є щось інше в цьому світі. Вона – служниця чорта чи просто ніч! Боюсь я засипати. Ні, не на годину чи на дві, на мить! На секунду страшно очі заплющити. У снах жахливі картини бачу.  А найстрашніше те, що відчуваю, ніби то минуле моє, наче вже бачив їх на яву, власні очі дивилися на те пекло! Тільки зараз розумію, що душа ця не моя. Чужа в мені живе. Та хіба ж я маю право мовчати, коли всередині вона кричить, волає, дереться, на волю вибираючись? Дам їй цю свободу. Говори, Душе  моя!
 Я спав. Надворі було темно-темно, ніби хтось погасив усі ліхтарі, наче Господь розгнівався й заховав нас, аби навіть не дивитись у вічі. Пес гавкотів, як скажений. Уже подумав, було, піти зняти із шиї його той ціпок, аби побіг у своїх справах собачих і залишив сон мій у спокої. Крутився з боку на бік, усе мені було не так: і подушка занадто тверда, і ліжко замале, чи ковдра якась колюча, чи чорнорота гадюка неспокою звила кубло біля самого серця, не знаю…Прокляте собаче завивання все ж таки налякало найліпшого друга мого. Сон десь утік. Звав його, пісню тихесеньку співав, думав про життя, про смерть, любов свою згадував, нічого не допомагало, нічого його не цікавило. Сидів він у своїй печері і носа не висовував.  Пройшов так час, ніби й не було тієї ночі. Ранок .
Небо синім уже не було.
Громовиця царювала,
І навколо все загуло,
Кожну душу катувала.
В чергу ставила серця,
Без якоїсь заборони,
Забирала хліб в отця ,
Плакали святі ікони…
Почувся мені смак печалі глибокої. Ніби … от-от щось має статися. Погане таке, його й не відвернути, мабуть. Пішов до матері в кімнату, дивлюсь: вона теж не спить . Ледь займалося на день, худоби не маємо, ні до кого вставати у такий ранній час. Тужно на серці стало, тривожно.
-         Мамо , а ти чого не спиш, сон не добрий?
Мовчить вона. Ні пари з уст не випускає.
-         Мамо! - сказав я трохи голосніше.
Повернула голову у мій бік:
-         Сину …ти тікай, синочку, нічого тобі тут робити, біжи,  рідний.
Аж у жар мене кинуло від тих її слів. Я вийшов, так і не зрозумівши: то вона смерть мою відчула, страшну і невідворотну, як і саме життя в такий неспокійний, тривожний час…1919 рік почався неспокійно, одна влада змінювала іншу, розгойдувався невблаганний маятник часу, він почав відлік останніх хвилин мого життя…
Сидів спокійно на ліжку, ногою гойдав туди-сюди, не було ніяких думок, лише мамина фраза крутилась у голові. Чого мені тікати, куди, від кого? Не розумію, та й розпитувати неньку теж боюсь. Подумав, добре, нехай то так і буде, надвір пішов. Небеса якісь інші стали. Наче змучені, змарнілі. Невже й справді лихо в місті буде?
Пішов вулицею, знову у вічі кидається той вид. Боже, до чого ж багата на вроду тут природа молода. Як дівчина, соромязлива, щось приховує, а чогось й приховати не можна.
Думки мої Василь перебив. Сусід, живе через дві хати. Біжить, не бачить ні гусей тітки Харитини, ні собаки, що якогось чорта – прости Господи -  розлігся  посеред дороги. Задихався Василь, босий, ноги вже посиніли, мороз надворі, початок весни тільки , а він отак, ледве тіло прикривши, по вулиці гасає . «Дурний», -  подумав я.
- Василю! - крикнув, - ти  здурів, напевно, чи миші розум зїли ? Вдягнися, дурню, не рань мої очі.
Хлопець нарешті підбіг до мене і з ходу ось що каже:
-  Ти ще не чув? Збирайся, захищати підемо!
-   Кого захищати, від кого? Ти випив з самого ранку чи що?
-   Ти прислухайся, дурню! - штовхнув мене в плече .
Не второпав я спочатку жодного його слова, а потім він затих.
Я почув незвичний звук ,
Ніби гнались дикі коні.
Наче сотні сильних рук
Гарно плескали в долоні.
             Востаннє тоді я Василя бачив …Прийшов до мами , ледве двері зміг одчинити, набрався повітря свіжого й сказав уже все як є.
-         Примаков свої війська веде на Літин! В оборону ставати потрібно.  
Що ж то за день такий був, 19 березня 1919 року ?! Ми - сотні молодих хлопців, із голими руками біжимо на ката червоного. Я згадую ту мить, що тільки не думалось, що тільки не творилось у моїй голові. Як зараз бачу: мати, скорбна мати моя на коліна падає, за ноги хапає, впивається пальцями в тіло. Як схопила плечі, думав, серце тут обірветься, думав, не витримаю, не зможу . Сльози біжать самі, уявіть тільки, контролювати нічого не міг. Глянув лишень у мамині очі, які  ніби опустіли в ту секунду. Дивиться наче крізь мене. Так лячно стало, холодно.
Переступив поріг хати, мама як заволає не своїм голосом, мені аж ноги звело. І кроку ступити не можу, але й голову повернути права не мав. Україна моя чекає, молода, вільна країна, місто рідне!
Пішов, руки перед грудьми склавши, боявся, щоб мати ззаду не схопила, бо ж я  не відступив би. Очі закрив,  не хотів чути нічого, душа плакала, як матуся моя, що на порозі сиділа, голову додолу  схиливши.
 Прийшов до вояків, зброї немає, кажуть. « Нічого, - подумав, -  прорвемось».
Дід якийсь на вулиці стояв і все щось бубнів під носа:
Омертвіли душі молоді,
Загуділи , заволали люди.
Потонули долі у воді.
Заридали материні груди.
Плаче вже верба самотня,
Десь у чорнім полі,
Доля їхня не зворотня,
У замкнутім колі.
Мурашки по тілу побігли від тої його пісні.
Ось вони, червонокрилі кати переді мною стоять. Морди їхні неприємні, страшні, наче у криси якоїсь. Так і хотілось плюнути прямо в лице осатаніле.
Хтось уже в наступ побіг. Перша смерть забрала мого однокласника Романа, блакитноокого красеня, який мріяв про соборну Україну, вільну від червоної чуми. Мріяв, але це тепер у минулому, скрапує життя кривавими намистинами, не дає жодного шансу на порятунок.
Крики – жахливі,  нестерпні, всюди кров, а ми – голі діти, що стоять на краю величезного яру. Що нам робити? Бігти? Один уже спробував, і хвилини на полі не прожив. Убили одного, другого, десятого. А я досі живий. Ховаюсь, бігаю від одного місця до іншого. Так! Я ховався! Жити хочу…
Та від смерті не втечеш. Іван біг – славний петлюрівець, високий , молодий , красивий, єдиний син у мами, одна її опора, немає більш нікого в старої жінки. А той чорт із рогами червоними, як вогонь у самому пеклі, уже удар готувався робити. Я й  збагнути не встиг, як пригнув на ніж .
Упало тіло молоде. Лежу на спині, щось тепле по грудях тече. У руці квітка весняна, не знаю, як там опинилась. Зжав її в долоні. Мені б зараз лише до носа піднести, хоч  на секунду, хоч найменший  запах її почути. Та руки вже тягнутись не мали сил. Знаєте, коли знизу в небо дивишся, воно наче поле, тільки вгорі. Просторе, безкрає. Птаха полетіла. Залишила маленьку цятку, таку, як я зараз – мертвий на величезному полі лежу…
Не загинуло 500 душ у тім бою, більше їх було. Ніхто ж не враховував материні серця, які помирали в ту ж саму мить, коли сини їх падали додолу. А земля все купається у криваво-червоних намистинах сонця…


Коментарі

Популярні публікації