Літературний конкурс до 100-річчя Літинської трагедії. Історичне есе «Літинська трагедія 1919 року очима нащадка»

Літературний конкурс до 100-річчя

Літинської  трагедії

Історичне есе

«Літинська трагедія 1919 року очима нащадка»

 Робота учня 10-А класу

Літинської середньої загальноосвітньої

 школи І-ІІІ ступенів №2

Літинського району Вінницької області

Йолдича Богдана Романовича

Учитель української мови та літератури

                                                                                      Омельянчик Ольга Миколаївна

Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі…
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!

Ліна Костенко 

Жорна історії ніколи не були прихильними до нас, українців. Ось і 100 років тому трапилася трагічна подія, інформація про яку залишається до кінця не з’ясованою і потребує детальних досліджень із залученням історичних, архівних матеріалів, епістолярної спадщини. Літинська трагедія, як і бій під Крутами, – це ще один із символів патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежність України.  Ми, сучасні патріоти вільної та незалежної, соборної та нескореної держави, повинні низько схилити голови перед подвигом Героїв Крут, яким судилося жити, доки писатиме український народ свою історію і плугом, і шаблею, і мечем, і піснями, і молитвами…

Трагічні і героїчні події, які трапилися під Крутами  Чернігівської області 29 січня 1918 року, мали місце в багатьох інших населених пунктах України, зокрема в нашому містечку Літин, де в березні 1919 року поліг великий підрозділ армії УНР і де на старому міському цвинтарі досі збереглася могила загиблих захисників України. За переказами очевидців, були це в основному беззбройні новобранці – сільська та міська молодь, щойно призвана до війська.

19 березня 1919 року московсько-більшовицька орда під проводом командира дивізії Примакова щільним кільцем обступила Літин. На той час боєздатних частин армії УНР у Літині не було: згідно з наказом Симона Петлюри їх відправили на фронт. Боронити мирний Літин від більшовицької навали було нікому. На збірному пункті, що був розташований у моєму рідному селі Селище, перебувало декілька сотень призовників – юнаків із Бердичівського та Літинського повітів. Вони були приписані до Чорноморського коша армії УНР та готувалися до проходження навчання в Кам'янці-Подільському перед відправленням на війну. Це мав бути справжній вишкіл молодих бійців перед зустріччю на полі бою з противником, який мав суттєву кількісну перевагу й бойове оснащення. Але не судилося юнакам, щойно призваним до лав УНР, не те що закінчити навчання, навіть розпочати його. Зброї молоде поповнення війська не мало, окрім револьверів, які були в інструкторів та офіцерів. Таким станом речей скористалися московсько-більшовицькі різники-людожери, що перетворили греблю тогочасного Літинського ставу (теперішнє закінчення вулиці Кармелюка в напрямку села Селище) та дорогу до села Бірків на криваве місиво – рубали шаблями все, що потрапляло під руку. Напившись вдосталь червоного вина – крові безневинних , новоявлені ординці ХХ століття залишили містечко Літин без жодних втрат. Місцеве населення та військовослужбовці армії УНР, що за кілька днів прибули на місце трагедії, так схожої на ту, що була під Крутами, майже тиждень звозили та ховали загиблих (часто в тих місцях, де їх настигла смерть). 

Свідками тих подій були нині покійні батьки мого односельчанина, жителі села Селище, яким на той час виповнилось по десять років. Про ті події вони розповідали з великим острахом і то лише в колі близьких людей, щоб ( не дай Боже!) хтось сторонній не почув, оскільки за правду можна було понести страшне покарання. Якщо хтось про це добре знав і не приховував правди, розповідав іншим, його одразу заарештовували й відправляли у сталінські катівні.

Селище – це моє рідне село, тут я народився, зробив перші кроки, виростав серед чарівної природи та прекрасних людей. Захоплююся історією рідного краю, мені завжди було цікаво, хто тут жив до нас, які події тут відбувалися. На жаль, сьогодні вже немає жодного живого свідка тих подій, але є ті, хто чув від своїх родичів розповіді про Літинську трагедію. Мешканка с.Селище Корняк Алла Григорівна розповіла мені, що її бабуся, Добринська Ганна Яківна (1902 р.н.) була свідком тих криваво-чорних днів.  На березень 1919 року Добринській Г.Я. було 17 років. На все своє життя вона запам’ятала  ті трагічні події і розповіла про них лише наприкінці свого життя. На власні очі вона бачила порубані тіла 15-річних підлітків, були серед них ще молодші і трохи старші. Від рук червоних ординців загинули і місцеві мешканці, які хотіли врятувати новобранців і надавали їм притулок. Ховали юних героїв кілька днів по тому, тому що боялися, що їх можуть покарати. Жахливі картини кривавого злочину вкарбувалися в пам'ять  очевидцям на все життя.

Зовсім інакше описували ті події, з притаманним комуно-більшовицьким чванством, радянські псевдоісторики та письменники. Цю криваву трагедію у своїх описах вони подавали як подвиг, як велику перемогу червоних кіннотників над петлюрівським військом. Про ті «звитяги» описується й у «Великій українській радянській енциклопедії». До цієї теми звертався у дещо іншому стилі Ілля Дубинський у своїй книзі «Портрети і силуети».

    Ось що кажуть про цю подію радянські історики та мемуаристи:                                             «...На початку 1919 року Літин став ареною запеклих боїв. Петлюрівці зосередили тут Чорноморську дивізію, щоб зупинити Богунський і Таращанський полки. 19 березня червоні козаки В.М.Примакова розгромили в Літині петлюрівців. У полон здалися 1200 солдатів – майже у повному складі чотири курені Чорноморської дивізії з штабом, генералом і полковниками. До рук червоних козаків потрапили трофеї: 4 гармати, 60 кулеметів, снаряди та набої. Ворог втратив 500 вбитими, втекло лише 40 гайдамаків».

   …З Бердичева червоні козаки похідним порядком рушили за маршрутом Хмільник- Летичів- Деражня. Вони мали завдання зайти в тил літинський групі петлюрівських військ і цим сприяти радянський піхоті, яка боролася за визволення району  Вінниця-Жмеринка. У цей час полк складався з 6 кінних сотень (700) шабель, однієї пішої сотні (350 багнетів) та артилерійської батареї. Паралельними шляхами у напрямі Літин-Бар ішов і 1-ий радянський кавалерійський полк під командуванням Гребенка. Обидві кінні групи раптовим наскоком з тилу знищили літинське угруповання петлюрівської армії.

Колишній червоний козак села Коти на Чернігівщині Феодосій Трухан розповідав про цю каральну операцію:  «Ми, розвідники Трухан, Овсянников і Циганок, виявили, що петлюрівці залишили Літин, про що негайно доповіли Примакову. Примаков дав команду наступати. Весь наш полк пішов в атаку. 750 петлюрівців потрапили в полон. 4 гармати і обслуга здалися. Втекло тільки чоловік 40 кавалеристів. Був взятий обоз з усім награбованим майном...

В Літині ми стояли два дні. На третій день розпустили полонених по домівках, а самі рушили далі – в похід».

Подібні твердження є і в багатьох інших книгах радянського періоду. Однак літинський краєзнавець Андрій Нагатенко дослідив, що чорноморська дивізія на території Поділля ніколи не перебувала. Зате діяв Чорноморський кіш, утворений, імовірно, з колишніх чорноморських військовослужбовців. Деякий час він дислокувався у Бердичеві, звідки на початку 1919 року відступив у Літин, де йому судилося загинути.

Збереглися свідчення інших очевидців тієї трагічної події. Так, колишній літинчанин полковник Микола Кузьмін, якому тоді було 14 років, згадує у своїй книзі «Сага про Літин»: «Боя за Литин не было – было побоище. Все, кто был застигнут в городе или выбежал в открытое поле – погибли под шашками или от пуль. Пощады не давалось, в плен не брали...»

Андрій Нагатенко вважає, що трагічна подія сталася 25 березня. Адже цим числом датований запис у метричній книзі Свято-Миколаївського собору про, зокрема, загибель сотника Юрія Скотницького – «погибшего на поле брани при наступлении на г. Литин советских войск». Такий документ зберігається в Державному архіві Вінницької області.

Загиблі чорноморці, головним чином новобранці з Бердичівщини та Літинщини покояться нині у братській могилі. Інші могили, яких було безліч, із роками стерлися із землі та, на жаль, на довгий час із пам'яті людської. Про Літинську трагедію замовчували і висвітлювали ці події однобоко та неправдиво. Фальсифікація історичних подій відбувалася систематично й сплановано, національно-визвольні змагання заперечувалися й трактувалися як ідеологічно ворожі та взагалі неможливі.Тому точну кількість жертв ніхто вже не зможе знати. За твердженнями радянських істориків, їх було понад сімсот. Однак могила, яка залишилась, нині має бути достойно упорядкована, а пам'ять загиблих – достойно вшанована, і не тільки на громадському, а вже й на державному рівні. На місці останнього спочинку полеглих за Україну насипано козацьку могилу, поставлено великого козацького хреста, встановлено меморіальну плиту, за могилою доглядають, у дні державних свят до її підніжжя лягають квіти і вінки, тут проводять поминальні молебні та скорботні мітинги за участю активістів національно-демократичних партій, громадських організацій, представників влади і релігійних конфесій, мешканців і гостей Літина. Попри все це, на мою думку, трагедія Чорноморського коша триває і нині.

Адже могила полеглих чорноморців знаходиться на далекій окраїні старого цвинтаря, вона оточена з двох боків людськими городами, а з двох інших – могилами літинчан. Тому тут неможливо проводити багатолюдні поминальні заходи, щоб гідно вшанувати полеглих героїв. Твердо переконаний у тому, що настала пора перепоховати захисників молодої УНР – провісниці сучасної соборної України.  Нехай би постала їхні козацька могила в центрі Літина, неподалік зруйнованого більшовиками собору, який відбудовується нині на центральній вулиці. Нехай би козацька могила нагадувала літинчанам і гостям нашого містечка про полеглих за незалежну Україну героїв.

Про події Літинської трагедії мають знати всі українці, та в першу чергу ми, літинчани. Рівно 100 років тому відважні воїни віддали  своє життя за наш спільний мир, за свободу і незалежність. Захисники внесли вагомий вклад у боротьбу за незалежність України, наше сучасне. Тому ми повинні закарбувати у серці й у власній свідомості цю сторінку історії нашого рідного містечка Літин. Наш обов’язок – гідно виховати і розвинути насамперед у самих себе і у своїх майбутніх дітях любов до рідної землі, патріотизм і національну свідомість, як у тих відважних юних вояків, які добровільно обороняли 100 років тому нашу Україну від більшовицької агресії та увійшли в історію як символ віри, патріотизму, жертовності.