XVIII Всеукраїнський конкурс учнівської творчості . Номінація "Література"

Відділ освіти Літинської районної державної адміністрації

Літинська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2

XVIII Всеукраїнський конкурс учнівської творчості

   Номінація «Література»

Триптих

«Сокіл»

                                                                                               Робота учениці 10-А класу

Літинської середньої загальноосвітньої

 школи І-ІІІ ступенів №2

Літинського району Вінницької області

Лазаренко Каріни Володимирівни

Дата народження: 26.03.2003 рік.

Домашня адреса: Літинський район,

с.Селище, вулиця Коцюбинського, будинок 6/а.

Учитель української мови та літератури

Омельянчик Ольга Миколаївна

2018

Світлій пам’яті Пантелеймона  Рожанського,

який загинув у ході війни 5 січня 2015 року,

присвячується…

І. Сміливе козачатко. Весна

Десь там, у великім вкраїнськім селі,

 Де гори просторі і верби широкі,

Де душі людські не такі вже й гнилі,

А власники їх –козаки чорноокі,

Де квіти цвітуть навіть взимку, щодня,

немає там болю,немає печалі.

Стоїть,як доглянуте біле ягня,

лежить,як в дівчини на грудях коралі.

Немає там місця для воєн й недуг,

для бруду,немає для чорного слова.

У кожному домі чекає твій друг

і рідна твоя українськая мова.

Живе тут Пантюша–  сміливе хлопчатко,

і ходить він з татом на рибний улов,

росте всім на радість мале козачатко,

росте,наче дуб серед ніжних дібров.

Неначе той сокіл,він в небі літає,

єдиним лиш помахом свого крила

Маленький до миру всіх закликає

до радості,щастя,любові,добра.

Ще змалку тримає червону гітару

в руках, які здатні творити життя.

Співає про качку, про чорну примару,

із пекла якій вже нема вороття.

Говорить він чисто,без зла і скорботи,

у нього в душі наче сонце горить.

Ніколи не ходить малий без роботи

він сам все поробить – хай мати сидить.

ІІ. Скрижалі болю. Зима

-         Я згадую милу,кохану дитину,

і сльози не можу тримати в очах,

Як кину свій погляд на ту домовину,

неначе каміння ось тут, на плечах…

Неначе і дихати більше не можу,

і жити не хочеться зовсім мені.

Напевно,я сина свого потривожу

Пантюшу мого, що навіки пропав на війні…

Як кинути жменю землі у ту ямку,

де з Богом спочило твоє любе дитя?!

Як кришку залізну закрити на клямку

і як відпустити без сліз в небуття?!

Ви простіть,я лежу на могилі

й проклинаю той день сотий раз…

Навіть верби святі вже не милі

і не любий зимово-різдвяний час.

Я не знаю, як бути з катами,

що забили синочка до смерті,

Що лупили його кулаками,

чиї пальці до крові геть здерті…

Пантюша-синочок не міг жити з тим,

що друзі десь загинуть на Майдані

Той шлях для нього виявивсь тяжким,

бо зашивав останні душі рвані.

Коли прийшов він на роботу до рідної мами,

в останній раз насолодився мирним днем,

Що не забуду цілими віками

та в серці мить спалахує вогнем!

2014 рік – короткий юний вік, 18-21 лютого!

Ці дні чорно-вражі вбили сотню людей,

як Христа до осики залізом прикутого ,

катувало сім днів, сім пекельних  ночей.

Коли чорні люди дивились у хмари,

навіть сонце ховалось у свій таємник

вилізали із лісу жахливі примари,

тільки й чутно було обездушений крик.

А усюди літали чорнокрилі ворони

і клювали у серце,зжирали любов.

Не чекали вони від людей оборони,

не чекали,що так проливатимуть кров.

І душа їх тремтіла від кожного слова,

що промовив сміливий і сильний студент.

До такого була аж ніяк не готова,

бо ці вбивства для неї–  лише інцидент.

Десь за тиждень до тих звірських мук

Мій Пантюша так глянув на мене…

Він вдихнув запах маминих рук,

притулився до спухлої вени.

Мій хлопчисько уперше заплакав,

перед батьком пустилась сльоза,

наче воском, на серце накрапав

і порізав нутро,мов лоза.

Він стояв на тій площі з вогнями,

де стогнали сотні людей.

Закривали їх крик ременями,

тільки сльози лилися з очей.

Їдкий дим,що клубками зривався,

й закривав всю ту немічну суть.

Мій соколик лишень закривався,

коли бачив,що брата несуть.

Всюди шини горіли,літали гармати

і здавалось, не буде тут більше життя.

А в думках у тих хлопців була лише мати,

бо за неї стоятимуть тут до кінця.

ІІІ. Безсмертний скарб. Заповіт

-         О шостій ранку мені подзвонили,

пояснили проблему і суть.

Пробурчали,що хлопчика вбили,

мертве тіло додому везуть.

Я й не чула коли,як це сталось,

опустилась тремтяча рука,

моє серце в ту мить розірвалось,

ніби лопнула ваза крихка…

Тоді його хлопці принесли до хати,

наче пташку, що впала з небес,

Він хотів посадити злочинців за грати.

Був сміливим таким,як герой Геркулес.

Богу душу віддав за терпіння й відвагу.

Прагнув правди і миру для себе й людей.

Та не можу знайти я оту перевагу,

що закрила б мій біль від сторонніх очей…

Бо мій хлопчик приходить до мене щоранку,

ніби хоче проглянути тихії дні.

Мов соколик,сяде у руки на ганку,

Він не вірить,що вмер на запеклій війні.

Тож згадаймо у хвилини тяжкого мовчання

всіх дітей,хто загинули в пеклі земнім!

Вони зараз–герої,мов зіронька рання,

що показує шлях у житті нелегкім…

-         Хай не став мій Пантюша великим артистом,

Не приніс він країні багатств золотих.

Ні письменником, вчителем, ні сценаристом,

Й не запалював вогник в очах молодих.

І не вмів малювати картини,

Не співав, наче оперна дама.

Й не зростив він малої дитини,

Не написана з уст його драма.

Але ж є набагато щось більше,

Те, за що вік, люди, вдячні будемо…

Не писав сокіл мій ні поеми, ні вірші,

Та ми душу безсмертну його не забудемо.

Бо для нащадків своєю рукою

Пантелеймон записав в небесах

Правду святу,  що завжди з тобою:

«Батьківщина – це вічність, не прах!»